Премія ім. П.В. Бліоха Ради молодих учених РІ НАНУ в галузі радіофізики

 

Премія заснована у 2001 році. Премією можуть бути нагороджені молоді науковці РІ НАНУ віком до 35 років за вагомі внески в розвиток такого напрямку вітчизняної науки як радіофізика.  Премією нагороджуються в парні роки.

Довідка про засновника напрямку в радіофізиці - Бліоха Павла Вікторовича  (1922-2000).

   Павло Вікторович народився 8 березня 1922 року у м. Тамбов (Росія). З лютого 1941 по лютий 1942 року навчався у Військово-повітряній академії (м. Ленінград). У 1951 році закінчив Харківський державний університет за спеціальністю теоретична фізика, де заочно навчався з вересня 1946 року і отримав диплом фізика з відзнакою. У 1959 році захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата фізико-математичних наук, а у 1970 році - доктора фізико-математичних наук. У 1972 році йому було присвоєне вчене звання професора за спеціальністю “радіофізика, включаючи квантову радіофізику”. У 1992 році був удостоєний звання заслуженого діяча науки і техніки України.

Трудовий шлях:

   1941 - листопад, 1958 рр. - служба у лавах Радянської армії. Став кавалером ордена “Червоної зірки” (30 грудня 1956 р.).
   Лютий 1942 - листопад 1958 рр. - викладач Харківського авіатехнічного училища.
   Листопад 1958 - квітень 1960 рр. - молодший науковий співробітник в Інституті радіофізики і електроніки АН УРСР.
   Квітень 1960 - 1986 рр. - завідуючий теоретичним відділом ІРЕ АН УРСР.
   1986 -1989 рр. - завідуючий теоретичним відділом Радіоастрономічного інституту АН УРСР.
   Червень 1986 - лютий 1991 рр. - головний науковий співробітник РІ АН УРСР.
   Лютий 1991 - 2000 рр. - провідний науковий співробітник РІ АН СРСР.

Педагогічна діяльність:

   1959-1960 рр. - активна участь в організації радіотехнічного факультету і керування кафедрою теоретичних основ радіотехніки Харківського авіаційного інституту (тепер Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут»).
   1962-1984 рр. - доцент, а згодом професор кафедри космічної радіофізики Харківського державного університету. Читав лекції з аерономії, фізики плазми та статистичної радіофізики.
   Під керівництвом П.В. Бліоха захищено 14 кандидатських і 5 докторських дисертацій.

Основні напрямки наукової діяльності:

   Починаючи з 1948 р., учений розробляв теорію атмосферних радіохвилеводів під керівництвом професора В.Л. Германа та академіка АН УРСР С.Я. Брауде. В подальшому виконав низку досліджень з теорії параметричних електронних пристроїв під керівництвом академіка АН УРСР Я.Б. Файнберга. Після того як в 1961 р. очолив теоретичний відділ, П.В. Бліох займався виключно космічною радіофізикою. Разом з академіком АН УРСР О.Я. Усіковим розробив необхідні розрахунки лінзового ефекту атмосфери Землі та провів оцінки глобальної тропосферно-іоносферної лінзи. В 1968 р. разом з О.П. Ніколаєнком та Ю.П. Філіповим передбачив ефект розщеплення власних частот в резонаторі Земля-іоносфера під впливом геомагнітного поля (в 1998 р. ефект було підтверджено експериментально в Німеччині). Разом з В.Г. Безродним та Ю.М. Ямпольським побудовав теорію флуктуацій наддовгих хвиль в хвилеводі Земля-іоносфера. Вперше обгрунтовав просторово-часову аналогію між дифракцією хвиль та деформацією радіоімпульса в дисперсійному середовищі. Показав існування «лінзи часу» - зжимання радіоімпульса із спеціальною частотною модуляцією в дисперсійному середовищі. Запропонував механізм синхронної взаємодії електронного пучка з надсвітовими хвилями при поперечному русі пучка під визначенним кутом до стінки хвилеводу (аналог світлового «зайчика»). Розробив теорію стійкості наднаправленності антени, яка дозволила визначити граничний коефіцієнт наднаправленності при визначеній точності відтворення амплітудно-фазового рельєфу струму вздовж лінійної антени. В 1978 р. побудовав хвильову теорію гравітаційних лінз та разом з А.О. Мінаковим виконав низку теоретичних робіт з гравітаційних лінз. В 1997-1999 рр. займався інтерпретацією даних спостережень гравітаційних лінз. В 80-ті роки разом з В.В. Ярошенко розробив теорію пилової плазми, де вперше враховано самогравітацію часток. На основі цієї теорії дано пояснення виникнення "спиць" в кільцях Сатурна. В 90-ті роки розпочав теоретичні дослідження електромагнітних провісників землетрусів в іоносфері..