Пройшло вже досить багато часу з тієї пори, коли від нас пішов Анатолій Володимирович Мень. І тепер, коли відійшли на задній план усі дрібні негаразди, які супроводжують будь-яку, а тим більше - наукову роботу, внесок Анатолія Володимировича у розвиток радіоастрономії і, зокрема, радіоінтерферометрії, виглядає дуже переконливо. Анатолій Володимирович був улюбленим учнем Семена Яковича Брауде. Вони працювали разом із 1946-1947 року, тобто з того часу, коли Анатолій Володимирович ще був студентом Харківського електротехнічного інституту.
      Відома історія, що Анатолій Володимирович знайшов помилку у підручнику, за яким Семен Якович читав курс лекцій. Третейський суддя, у ролі якого виступив ще один викладач, вирішив суперечку на користь Анатолія Володимировича. Після успішного закінчення інституту (диплом з відзнакою) у 1949 р. Анатолій Володимирович набув кваліфікації інженера-радіотехніка та продовжив працювати з Семеном Яковичем в Українському фізико-технічному інституті. З 1954 р. Анатолій Володимирович працював молодшим науковим співробітником в інституті радіофізики та електроніки АН УРСР. У цьому ж році (10 лютого 1954) йому було присуджено вчений ступінь кандидата технічних наук. Відразу після Другої світової війни наукова тематика колективу, якою керував Семен Якович, була пов’язана з дослідженнями поширення радіохвиль над морською поверхнею. Дані дослідження потребували як розвитку теорії, так і створення відповідної апаратури та її натурних випробувань. Ці натурні випробування виливались у багатомісячні відрядження. Частина цих відряджень проходила на Балтійському морі на базі військово-морського флоту СРСР у Вентспілсі, а інша їх частина проходила в Євпаторії. Анатолій Володимирович згадував, що в одне із відряджень до Євпаторії він дивом уцілів, коли на Чорному морі стався страшний шторм. Тоді багато кораблів, які стояли на якірних стоянках поблизу берега, були викинуті на берег, а їх екіпажі загинули. Анатолію Володимировичу пощастило, тому що капітан їхнього судна, передбачаючи ситуацію, вийшов у море. І не дивлячись на те, що їх сильно потріпало, а половина екіпажу лежала пластом - усі залишилися живими. Після того, як шторм вщух, сигнальник їхнього судна отримав наказ із берегової бази - терміново повернутися на базу для надання екстреної допомоги береговим службам.
      Значна частина наукової біографії Анатолія Володимировича пов’язана з роботою в Інституті радіофізики та електроніки АН УРСР (ІРЕ). Тут він пропрацював з 1954 по 1986 рік, тобто до того часу, коли був утворений Радіоастрономічний інститут (РІАН). За роки роботи в ІРЕ Анатолій Володимирович пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу. Його наукова кар’єра відповідала фактичним науковим досягненням та успіхам, як його самого, так і очолюваного ним колективу. Так 6 червня 1958 року рішенням Президії Академії Наук СРСР Анатолія Володимировича Меня було затверджено у вченому званні старшого наукового співробітника зі спеціальності «радіофізика». У 1963 році він став завідувачем лабораторії антен та радіоастрономічної апаратури. Варто наголосити, що в цей же час він працював над докторською дисертацією, яка була присвячена радіоокеанографії. Тож, 27 лютого 1965 року рішенням ВАК йому було присуджено вчений ступінь доктора технічних наук. Тоді Анатолій Володимирович очолював роботи зі створення нових антенних рещіток різного типу. Частина цих решіток призначалася для наддалекого зв’язку з кораблями ВМФ СРСР, що знаходилися в Індійському океані.
      З самого початку своєї наукової діяльності Анатолій Володимирович сповідував той принцип, що будь-яка теорія має знаходити своє реальне підтвердження у створених приладах та підтверджуватись проведеними спостереженнями та експериментами. Ймовірно, цей принцип був успадкований ним від Семена Яковича Брауде. Тому, паралельно створенню фазованих антенних решіток йшло створення сервісної та вимірювальної апаратури, яка була пов’язана з еталонуванням, контролем та надійною роботою цих решіток. До такої апаратури належали різні генератори, підсилювачі, гібридні розгалужувачі, фазообертачі вимірювачі повних опорів і т. п. Як правило, вся апаратура створювалася в тісній кооперації з дослідним виробництвом. Найчастіше найуспішніші зразки створеної апаратури передавалися у заводське виробництво та використовувалися не тільки для потреб зв’язку.
      Паралельно створенню апаратури формувався колектив науковців та однодумців. Найчастіше до колективу приходили ще зі студентської лави. Власне так до Семена Яковича Брауде прийшов і сам Анатолій Володимирович. Згадуючи роки свого викладання, Семен Якович говорив, що він часто знав матеріал на дві лекції більше, ніж самі студенти. Усе це створювало демократичну атмосферу обміну думками на наукових семінарах. Робилися доповіді, проводилися дослідження, писалися та публікувалися наукові статті з різних тем, у тому числі з тематики, що була безпосередньо не пов’язана з роботами відділу. Такі форми роботи формували широкий науковий світогляд у всього колективу, залученого в цю наукову тематику. Приблизно з 1960 р. стало зрозуміло, що науковий колектив, керований Семеном Яковичем Брауде, здатний проєктувати і створювати короткохвильові передавальні та приймальні антени будь-якого ступеня складності. Це відкривало перспективи створення нового наукового напрямку досліджень світового масштабу. Таким напрямком став розвиток декаметрової радіоастрономії в якому Україна досі утримує провідні позиції. Даний напрямок базувався на досвіді, набутому всім колективом у галузі створення короткохвильових антен. І, безумовно, саме Анатолій Володимирович був одним із основних ідеологів проєктування та будівництва кількох поколінь декаметрових антенних решіток та радіотелескопів.
      Спочатку це були радіотелескоп УТР-1 і коротко-базові інтерферометричні решітки 2х128 (числа тут позначають 2 решітки з двома ортогональними поляризаціями по 128 вібраторів у кожній). До наших днів ці інструменти не дожили, але саме на них були випробувані та вдосконалені принципи посилення, комутації та управління радіотелескопами в різних режимах. Ймовірно, вже на той час Анатолій Володимирович замислювався про розвиток наступного наукового напрямку, а саме про низькочастотну радіоінтерферометрію. У декаметровому діапазоні довжин хвиль перспективи низькочастотної радіоінтерферометрії були дуже невизначені. Але завдяки кропіткій багаторічній роботі колективу під керівництвом Анатолія Володимировича цей напрямок наукових досліджень набув свого сенсу. Це сталося вже в ті роки, коли Анатолій Володимирович працював у Радіоастрономічному інституті НАН України та про це буде сказано далі.
      У 1966 році Анатолій Володимирович став завідувачем відділу радіотелескопів та інтерферометрів, яким керував аж до 2000 року.
      Під загальним керівництвом Семена Яковича та при величезній підтримці Президента НАН України Бориса Євгеновича Патона, у тісній кооперації з промисловістю, колектив науковців та інженерів спроєктував і побудував найбільший у світі радіотелескоп декаметрового діапазону УТР-2. Цей радіотелескоп було введено в експлуатацію у 1971 році. Він успішно працює і досі*, а більшість успіхів української радіоастрономії пов’язані з отриманими на ньому даними. Відображенням цих успіхів як у науково-дослідній роботі, так і в галузі підготовки кадрів є присудження 17 листопада 1971 р. Анатолію Володимировичу Меню вченого звання професора зі спеціальності «радіофізика, включаючи квантову радіофізику» та державної премії СРСР «За теоретичні дослідження та розробку нових радіоелектронних пристроїв» (1977).
      З 1986 р. Анатолій Володимирович разом із іншими співробітниками свого відділу, що працював тоді вже у складі Відділення Астрономії ІРЕ, перейшов у новостворений Радіоастрономічний інститут. Тут головною темою його наукових інтересів була декаметрова інтерферометрія. Цьому напрямку він віддавав увесь свій досвід та знання. За великим рахунком без нього цей напрямок і не зміг би розпочати свій розвиток. Нас, тоді ще молодих співробітників, дивувала одна особливість Анатолія Володимировича. Він, загалом, не виходячи зі свого кабінету, за обробленими даними спостережень, що стікалися до нього, бачив і розумів, що робиться на довірених йому радіотелескопах системи УРАН краще і глибше, ніж самі співробітники, які проводили ці спостереження. Це дозволяло йому, з одного боку, бачити ситуацію в цілому. З іншого боку, вчасно вносити корективи як у самі програми спостережень, так і виявляти несправності антен і пропонувати ідеї щодо модернізації радіотелескопів та апаратури. Вже академічним став той анекдотичний випадок, коли перед державною комісією з приймання радіотелескопа УТР-2 в експлуатацію до приймальної частини радіотелескопу вирішили додати підсилення і далі через інтермодуляційні завади третього порядку реєстратори захлинулися. Анатолію Володимировичу доповіли про ситуацію що склалася в телефонному режимі, і він, не виїжджаючи на місце та швидко розібравшись у ситуації, дав вказівку - поставити перед підсилювачами атенюатори. Державне приймання УТР-2 пройшло успішно. Найбільш інтенсивні об’єкти північного неба було зареєстровано, а посилення відкоригували вже після приймання. Згадується випадок, коли у 1999 р. французькі та австрійські колеги привезли до нас до РІ НАН України перший цифровий спектроаналізатор. Прилад на той час був унікальний і за своїми характеристиками перевершував всі світові аналоги. Наші колеги використовували кілька джерел, у тому числі і пульсар у Крабоподібній туманності, для калібрування даного приладу на УТР-2. Анатолій Володимирович та Семен Якович одразу ж сказали, що пульсар у Крабоподібній туманності через мерехтіння на оболонці туманності та міжпланетній плазмі не є гарним джерелом для калібрування.
      Нема сенсу перераховувати прізвища всіх науковців, які захистили дисертації у відділі Анатолія Володимировича. Для цього їм давався час і можливості. Як Семен Якович Брауде, так і Анатолій Володимирович Мень використовували негласний принцип - до своєї кандидатської дисертації науковий співробітник має дорости сам. Не всі це витримували, але ті хто витримував ставали фахівцями, що цілком сформувалися. Науковий напрямок декаметрової інтерферометрії, обраний Анатолієм Володимировичем, був ризиковим. Однак він був перспективним. Підтвердженням цього є створена нещодавно об’єднаними силами Європейського Союзу за фінансової підтримки багатьох європейських країн - система низькочастотних інтерферометрів LOFAR (Low Frequency Arrays), яка ще має зробити свої перші кроки.
      Наукові здобутки Анатолія Володимировича широко відомі. У 1998 р. він був обраний членом-кореспондентом Академії наук України. У 1992 році його нагородили Почесною Грамотою Харківської обласної державної адміністрації та Харківської обласної ради. В 1997 р. йому присуджено почесне звання „Заслужений діяч науки і техніки України”. У тому ж році Анатолій Володимирович став лауреатом «Державної премії України у галузі науки та техніки». У 2005 році його нагородили Почесною Грамотою Верховної Ради України „За особливі заслуги перед Українським народом”. У 2008 році Анатолій Володимирович став лауреатом премії імені академіка С.Я. Брауде за цикл робіт „Нові напрями радіоастрономічних досліджень”. Сьогодні коли Анатолія Володимировича з нами вже немає, його справу продовжують його учні. У Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського з 2011 року організовано меморіальний фонд Анатолія Володимировича Меня як видатного вченого Національної Академії Наук. У проєкті «Бібліотека Науки та Техніки» фонду некомерційної допомоги технічному прогресу знаходиться інформація про людей, які залишили слід у науці та зробили неоціненний внесок у розвиток наукової думки. Багато досягнень науки та техніки не було б можливими без цих науковців.
      Напевно, має пройти деякий час, щоб ми до кінця усвідомили справжній внесок Анатолія Володимировича Меня в українську та світову радіоастрономію.
      Зі спогадів О.М. Ульянова
      __________________________________________

* на жаль в 2022 р. під час російської окупації радіотелескоп УТР-2 був зруйнований