Анатолій Олексійович Мінаков - доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат премії ім. С.Я. Брауде, завідувач відділу космічної радіофізики Радіоастрономічного інституту НАН України (Харків).

  Анатолій Олексійович народився 13 квітня 1949 року у Харкові. Мати, жінка з трагічною долею (у війну ще юною дівчиною була викрадена на роботи до Німеччини), – тяжкою працею заробляла на життя собі та синові. Живий, тямущий хлопчик ріс без батька, і, можливо, тому відносини із середньою школою складалися не найкращим чином. Після 8 класу продовжив навчатися в Автодорожньому технікумі, який успішно закінчив та отримав призначення на відоме в Радянському Союзі оборонне підприємство п/с 67 (нині підприємство «Хартрон», Харків), де пропрацював близько двох років. За цей час вдалося підготуватися та вступити на заочне відділення радіофізичного факультету Харківського державного університету ім. А.М.Горького. Починаючи з другого курсу, без втрати року перевівся на стаціонар. Успішно закінчивши 1971 року радіофізичний факультет, у тому ж році вступив до аспірантури при Інституті радіофізики та електроніки (нині ІРЕ НАН України ім. А.Я.Усікова) до відділу теоретичної фізики, яким на той час керував професор П.В. Бліох.
   Служба в армії на рік перервала навчання в аспірантурі, але Анатолій Олексійович через свій невичерпний оптимізм не сприйняв цю перерву трагічно і після повернення швидко надолужив втрачене.
   Для талановитого молодого фахівця потрапити до відділу П.В.Бліоха було великою вдачею. У відділі панувала творча обстановка, що значною мірою визначалося особистістю Павла Вікторовича, людини надзвичайно ерудованої, доброзичливої, з почуттям гумору, і водночас вимогливої до себе та своїх підопічних. Анатолій Олексійович на все життя зберіг почуття глибокої поваги та подяки до свого керівника, з яким вони тісно та плідно співпрацювали аж до його смерті у 2000 році. Підсумок їхньої спільної роботи – понад два десятки спільних статей, успішний захист у 1983 році кандидатської дисертації з гравітаційного лінзування – проблеми, яка на той час тільки почала привертати увагу широкого кола дослідників, – і монографія «Гравітаційні лінзи» (1989 рік, автори П.В.Бліох та А.О.Мінаков), яка стала першою у світі монографією на цю тему, на три роки випередивши монографію з цієї ж тематики, що вийшла за кордоном.
   Переважна більшість, більш ніж шести десятків, оригінальних наукових статей Анатолія Олексійовича присвячена теорії гравітаційного лінзування.
   З 1993 року у Анатолія Олексійовича склалися наукові контакти з астрономами Харківської астрономічної обсерваторії (нині Інститут астрономії ХНУ імені В.Н.Каразіна), які переросли в багаторічну тісну та плідну співпрацю в рамках кількох спільних наукових програм, підтриманих, зокрема, фондами СRDF (1997-99 рр.) та STCU (2005-2006 рр.). Завдяки цій співпраці теоретичні розробки були доповнені можливістю їх застосування до аналізу та інтерпретації результатів спостережень конкретних об’єктів, породжених явищем гравітаційного лінзування.
   Серед найважливіших результатів багаторічних досліджень Анатолія Олексійовича – опис глобального лінзового ефекту, відомого тепер як слабке лінзування; передбачення деформації кривих зміни блиску джерела-квазара при спостереженні крізь гравітаційну лінзу-галактику; розробка узагальненого методу фазового екрану, що дозволяє дослідити зміну фокусуючих властивостей поля тяжіння мікролінзи-зірки в залежності від її положення вздовж променя зору; аналіз впливу мікролінз на макрозображення поблизу критичних кривих гравітаційних лінз-галактик; вимірювання часових запізнювань у системах Q2237+0305, PG 1115+080, та багато іншого. У 2010 році опубліковано монографію «Статистичний аналіз гравітаційного мікролінзування», написану у співавторстві з другом і соратником Віктором Григоровичем Вакуликом, який пережив його лише на два тижні. У 2011 році обидва стали лауреатами премії Національної академії наук України ім. С.Я.Брауде.
   Окрім наукової роботи, Анатолій Олексійович багато працював із аспірантами, читав курс статистичної радіофізики студентам Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. На основі цього курсу у 2003 році вийшов двома мовами (українською та російською) підручник для вищих навчальних закладів з грифом Міністерства освіти і науки України «Статистична радіофізика» (у співавторстві з професором О.Ф.Тирновим). Людина величезної ерудиції, прекрасний лектор, Анатолій Олексійович був блискучим популяризатором науки, що вміє загальнодоступно говорити про складне. Його перу належить кілька науково-популярних статей, опублікованих, зокрема, у журналі «Природа», серії «Знання» та інших виданнях.
   Анатолій Олексійович був відкритою, світлою особистістю, доброзичливою, чуйною та оптимістичною людиною, прекрасним сім’янином. Життя показало, що він був також людиною виняткової мужності. Вже тяжко хворий, він приходив до інституту, піднімався, переборюючи болісну задишку, до свого маленького кабінету на високому третьому поверсі, і ніхто ніколи не чув від нього жодного слова скарги.
   Востаннє він піднявся туди за три тижні до смерті. 4 січня 2012 року після тяжкої хвороби Анатолія Олексійовича не стало. Його невчасна смерть – важка, непоправна втрата для науки і для нас, його друзів та колег.